ЗАРУБІЖНА ПРАКТИКА СТИМУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

УДК 658.01

Курочка В.В., студентка 1 року ОС магістр
ДонНУ імені Василя Стуса

Анотація: В жорсткій постійній конкурентній боротьбі за споживача та ринки збуту продукції, підприємства повинні постійно впроваджувати інновації, удосконалювати та розробляти нові вироби, впроваджувати прогресивні технології, системи управління та реалізації продукції, що виводить їх на новий рівень розвитку, приводить суспільство до прогресу..

Ключові слова: Інвестиційні ресурси, інвестиції, інновації, стратегія розвитку, стимулювання, удосконалення.

Abstract: In a harsh constant competition for consumer and product markets, enterprises must continuously innovate, improve and develop new products, implement advanced technologies, management systems and product sales, bringing them to a new level of development, leading the society to progress.

Key words: Investment resources, investments, innovations, strategy of development, stimulation, improvement.

Розгалужена система можливостей для інвестицій є однією з характерних рис сучасної економіки. Інвестиції виступають своєрідним конденсатором фінансової потужності, що здатний у короткий термін надати поштовх до розвитку не тільки інноваційній діяльності, але й спроможний дати живлення соціальним процесам, здійснити реструктуризацію неефективних виробничих чи інфраструктурних інституцій та підвищити ефективність економічної діяльності підприємства в цілому.

Розгалужену систему інвестиційних інститутів мають країни європейського співтовариства. Зважаючи на те, що Європа є одним з осередків лідерства в інноваційній сфері, зрозуміло, що її забезпечення потребує й значних можливостей щодо залучення інвестицій. У багатьох країнах ЄС у тій або іншій формі існують державні програми щодо узгодження взаємодії інноваційної та інвестиційної сфер. Переслідуючи головну мету – розвиток інновацій – ці країни мають середньо- та довготермінові комплексні стратегії інвестиційно-інноваційного розвитку [1]. Більшість з них спрямовані на підтримку існуючих інноваційно-активних підприємств та створення сприятливих можливостей для генерування нових інновацій.

Зважаючи на те, що інноваційна діяльність є багатоаспектною, її ефективність забезпечується дією різних чинників, що нерівномірно представлені навіть у західноєвропейських країнах. Це зумовлює необхідність застосування засобів стимулювання інновацій, які враховують національну специфіку, та які впливають саме на ключові елементи інноваційних процесів. Для таких промислово розвинених країн, як Франція, Іспанія, Німеччина характерним є стимулювання інновацій безпосередньо у межах виробничого циклу, тобто здійснюється пряме інвестування [2]. Навпаки, для скандинавських країн більш поширеним є непрямий вплив, що передбачає субсидіювання інноваційно-активних підприємств, тим самим надаючи можливість підприємствам більш гнучко розпоряджатися фінансовими ресурсами в аспекті вирішення цілої низки пов’язаних з інноваціями проблем, які динамічно виникають та трансформуються, і які можуть виходити далеко за межі проектування та виробництва [3].

Ще однією характерною рисою інвестиційно-інноваційної діяльності у країнах Заходу є розвиток відносин державно-приватного партнерства. При цьому роль держави може значно варіюватися від прямого інвестування фінансів у інновації, до пошуку можливостей щодо забезпечення кадрових, технологічних, комунікаційних потреб інноваційно активних підприємств. У багатьох випадках держава також виступає пайовим учасником дослідницьких програм та інноваційних проектів [4]. Найбільш відомим у цій сфері є досвід створення державно-приватного партнерства в Австрії. Спрямування наукових пошуків на вирішення актуальних проблем виробництва дозволило не тільки створити симбіоз прикладної теорії та промислової практики, а й створити продуктивне середовище генерації та селекції нових інноваційних ідей, побудувати чіткий механізм руху від інноваційної ідеї до її реалізації в межах інноваційного проекту [5].

Значний інтерес може становити німецький досвід взаємодії наукових установ та промислових підприємств. Так поява інноваційних союзів значною мірою вплинула й на активізацію науково-дослідницької діяльності, й на скорочення терміну виконання конструкторських розробок шляхом широкого використання програм підтримки малого та середнього бізнесу, надання широких пільг компаніям, які здійснюють розробку інноваційних продуктів та послуг [6].

З країн пострадянського простору цікавим є досвід стимулювання інноваційної діяльності Чехії. При цьому для створення й поширення інновацій широко застосовується залучення зовнішніх інвестицій. Інвестиції залучаються як для реалізації конкретних інноваційних розробок, так і для фінансування інноваційних процесів у цілих галузях чи технокластерах [7].

Схожа модель стимулювання інноваційного розвитку притаманна Іспанії. Державне фінансування інноваційних розробок малим та середнім бізнесом тут передбачає не стільки розгалужену структуру науково-дослідницьких інституцій, скільки проведення дотаційної політики, а також  реалізації освітніх програм з розвитку людських ресурсів та підвищення вартості людського капіталу [8].

Значний потенціал для розвитку інноваційної сфери також представляє такий напрям, як створення технополісів, технопарків, консорціумів, мережевих союзів. Їх існування дозволяє не тільки підвищити концентровану дію чинників, що обумовлюють ефективність інновацій, а й створити сприятливі умови для розвитку наукоємних підприємств, оптимізувати витрати, що пов’язані зі створенням інфраструктур, забезпечити умови для продуктивного обміну досвідом та ідеями.

Підсумовуючи вищевикладене, відзначимо, що політика кожної із сучасних країн – лідерів світової економіки у сфері інновацій відзначалась окремими еволюційними (причинно-наслідковими) змінами та революційними кроками. На ефективність процесу активізації інноваційної діяльності в різних країнах світу різним чином впливають окремі фактори зовнішнього і внутрішнього середовища, що спричинює значну зміну механізмів державної підтримки та унеможливлює його стандартизацію. Саме тому при формуванні національного механізму інноваційного розвитку України помилково просто копіювати досвід окремих держав, доцільніше докладно його вивчати, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, відфільтровувати найбільш цінні і результативні механізми, які можна адаптувати для існуючих умов і можливостей вітчизняної економіки.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Податковий Кодекс України : Закон України № 2755-VI від 02.12.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – №92, т. 1. – С. 3248.

  2. Коноваленко Н.В. Інвестиційний податковий кредит як інструмент фінансування діяльності промислових підприємств / Н.В. Коноваленко // Науковий вісник НУ ДПС України. – 2011. – 3(54). – С. 106-111.

  3. Чухрай Н.А. Товарна інноваційна політика: управління інноваціями на підприємстві / Н.А. Чухрай. – К.: Кондор, 2006. – 398 с.

  4. Андрощук Г.О. Інноваційна політика Європейського Союзу / Г.О. Андрощук // Наука та інновації. – 2009. – № 5. – С. 92-95.

  5. Андрощук Г.О. Програма інноваційного розвитку економіки Німеччини: стратегія високих технологій / Г.О. Андрощук // Наука та інновації. – 2009. – № 3. – С. 72–88.

  6. Гороховатська М.Я. Інноваційна складова міжнародного співробітництва.

  7. Іваноньків О.О. Зарубіжний досвід розвитку економічних систем на інноваційній основі / О.О. Іваньків // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – №12. – С. 23-30.

  8. Інноваційний розвиток економіки: модель, система управління, державна політика [монографія] / За ред Л.І. Федулової. – К. : Основа, 2005. – 522 с.

Науковий керівник

д. е. н., професор, Безгін К. С.