НЕНАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ЗА СІМЕЙНИМ ПРАВОМ
УДК 347.634
Шипова Д.А., студентка 1 курсу
ХНЕУ ім. С. Кузнеця
Анотація. У роботі розглянуто питання правової регламентації позбавлення батьківських прав. Досліджено питання ефективності застосування до батьків або осіб, які їх замінюють, законодавчо закріплених заходів за неналежне виконання обов’язків щодо виховання дітей. Визначено доцільність процесу деінституціалізації та трансформації послуг для дітей.
Ключові слова: батьківські обов’язки, батьківські права, батьки, виховання, діти.
Abstract. The paper deals with legal regulation of deprivation of parental rights. The question of the effectiveness of the application to parents or persons who replace them, the legislatively fixed measures for improper fulfillment of duties on the upbringing of children was investigated. The expediency of the process of de-institutionalization and transformation of services for children is determined.
Key words: parental duties, parental rights, parents, upbringing, children.
Питання щодо застосування позбавлення батьківських прав як одного із видів юридичної відповідальності за неналежне виконання батьківських обов’язків є актуальною темою нашого сьогодення. Щодня кількість дітей, позбавлених батьківського піклування зростає, і як наслідок, зміна статистичних даних стає поштовхом до масштабної деінституціалізації та появи альтернативних варіантів виховання дітей.
Метою дослідження є розгляд підстав та наслідків позбавлення батьківських прав за законодавством України.
Зацікавленість у процесі забезпечення інтересів дитини є першочерговим завданням уряду кожної держави. Виховання є першоосновою розвитку особистості дитини, саме тому дитинство розглядається як одна із найголовніших правових цінностей. У ч. 3 ст. 51 Конституції України вказано, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою [1]. Попри все, існує ряд проблем, пов’язаних з неналежним виконанням батьками своїх обов’язків з виховання дітей, а також із застосуванням до таких батьків заходів відповідальності.
Однією з актуальних проблем у сфері правового регулювання є скоєння правопорушень серед неповнолітніх, що є ознакою низького рівня сімейного виховання та спілкування, саме тому перед юридичною наукою постає питання регулювання батьківської відповідальності. Закріплення у правових нормах обов’язків батьків та гарантії їх реалізації є ключовим моментом у вирішенні даної проблеми.
Відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України (далі – СК), мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини [2].
Законодавством визначені не тільки підстави, а й наслідки позбавлення батьківських прав. Так, відповідно до ст. 166 СК України, особа, позбавлена батьківських прав [2]: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
Яскравим прикладом, що набув широкого резонансу, і який демонструє ставлення нашої держави та міжнародного співтовариства до захисту прав людини, є справа під назвою «Савіни проти України», яку було порушено за заявою (№ 39948/06), поданою проти України до Суду 20 вересня 2006 року двома громадянами України – Сергієм Леонідовичем Савіним і Валентиною Олександрівною Савіною відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проблема полягала в тому, що подружжя, будучи інвалідами по зору, не могли забезпечити власним дітям належного догляду, і як результат, були позбавлені батьківських прав. Ситуація описана наступним чином [3]: «Заявники стверджували, що їхня неспроможність забезпечити дітям кращі умови пояснюється лише тим, що заявники є сліпими. Вони доводили, що як інваліди вони зазнали дискримінації, і наголошували, що замість того, щоб відбирати у них дітей, державні органи повинні були надати їхній сім’ї необхідну допомогу. Вирішальну роль тут мала відіграти Стаття 8 Конвенції ООН про Право на повагу до приватного і сімейного життя, котра засуджує втручання державної влади у здійснення цього права «…за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» [4]. Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на порушення якої посилаються заявники, держава все ж таки має право втручатися в особисте і сімейне життя для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Враховуючи такі вимоги та фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що порушення статті 8 названої Конвенції не було».
Як наслідок , у зв’язку з неналежним виконанням батьківських обов’язків, зростає кількість дітей, позбавлених батьківського піклування, і тому питання стосовно їх виховання в інтернатах та дитячих будинках, набирає обертів. Так державна система соціального захисту дітей потребує нагального реформування під назвою деінституціалізація. Деінституціалізація як провідний механізм соціального захисту прав дітей, спрямована на попередження виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, в інтернатних закладах і скорочення числа дітей в таких установах. Даний процес може не лише значною мірою мінімізувати масштабний ризик шкідливої інституалізації, але і забезпечити значне пом’якшення таких соціальних ризиків, як дитяча інвалідність та сирітство.
Проведення політики деінституціалізації характеризується розвитком таких дій, як [5]: 1) повна оцінка потреб (соціально-економічне становище, потреби соціально вразливих груп населення), оцінка суспільного потенціалу, наявних форм догляду дітей, що забезпечуються як державними структурами, так і некомерційними організаціями; 2) визначення пілотної установи для перепрофілювання; 3) консультації зі співробітниками, щоб попередити їх опір закриттю установи; 4) аналіз чисельності вихованців і прогноз чисельності потенційних вихованців закладу з метою оцінки дій, необхідних для його закриття; планування фінансування виробничих витрат на нові форми догляду; їх зіставлення з поточним бюджетом; 5) пошук додаткових джерел фінансування; 6) визначення партнерів і формування організаційного комітету / групи планування і реалізації програми; 7) вибір команди управління програмою; 8) комплексна оцінка індивідуальних потреб дитини та рівня її розвитку; 9) проектування реалістичної шкали часу, заснованої на складності програми, чисельності залучених до неї дітей та їхніх потребах; 10) розроблення реалістичного плану дій; 11) схвалення програми місцевими органами влади; 12) підвищення рівня обізнаності місцевого населення з метою суспільного визнання програми; 13) включення функцій контролю та оцінки в розроблену програму.
Отже, аналізуючи вищезазначені підстави та наслідки позбавлення батьківських прав, можемо дійти висновку, що процес позбавлення батьківських прав як вид соціально-правової відповідальності, має застосовуватися лише після повного та об’єктивного з’ясування обставин справи, що склалися всередині родини.
ЛІТЕРАТУРА
Конституція України: Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К., 1996.
Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 № 2947-III.
Справа «Савін проти України» (Заява № 34725/08) Європейський суд з прав людини, заява від 16.02.2012.
Семья Г.В. Политика деинституционализации учреждений интернатного типа / Г.В. Семья // Детский дом. – 2005. – № 4(17). – С. 2-7
Науковий керівник
к.ю.н., проф. Сергієнко В.В.